Шарль Бодлер. Часопис життя. Поезія.

                                                         Шарль БОДЛЕР (1821—1867)

 Видатний французький поет-лірик, пізній романтик і попередник символізму. Належить до поетів, яких не розуміли і не визнавали сучасники. Народився в Парижі. Навчався в Ліонському, а потім у Паризькому колежах. Протягом усього життя натхненно працював над своєю найвідомішою збіркою «Квіти зла» («Fleurs du mal», 1857), в якій глибокий ліризм органічно поєднав із пластичною довершеністю форми. Одним із перших застосував у поезії принцип синеситезії, створюючи вірші, в яких кольорові асоціації, звуки й запахи виражаються одне через одне. Цей художній прийом постає з природної властивости людини одночасно переживати враження, отримані від кількох органів чуття, що призводить до їхнього синтезу. Багато віршів Ш. Бодлера вважаються перлинами франкомовної лірики. Його любовна лірика — це підсумок багаторічних спостережень і роздумів поета про суперечності тогочасної епохи та складності людського буття.

• «Квіти зла» Ш. Бодлера — це квіти, що виросли в нашій суперечливій душі на ґрунті жорстокого ХХ століття» (Олександр Олесь);

 

• «Книга ця — ...душа і життя поета цілком: з його лазуровими мріями, його культом краси, його шаленими пристрастями... Це глибоко символічна біографія поета» (О. Урусов).

Поезія.

 

ВІДПОВІДНОСТІ

 

З французької переклав Всеволод Ткаченко

 

Природа — це той храм, де від колон живих

Неясні голоси почути часом можна.

Там гаєм символів іде людина кожна,

Їй нікуди тепер подітися від них.

 

Вони ж, немов гучні й протяжливі розкати,

Утворюють один довершений рефрен,

Розлогий, ніби ніч, і світлий, ніби день,

Де злито кольори і звуки, й аромати.

 

Є свіжі пахощі, як плоть дітей малих,

Є ніжні, як гобой, зелені, як розмаї,

Проте й розпусні є між запахів оцих.

 

Вони всі обшири охоплюють безкраї,

Як мускус і бензой, як амбра й фіміам,

Які для розуму й чуттів слугують нам.

 

 

ХВОРА МУЗА

 

Що, музо, сталося тоді, скажи мені.

Завмерли видива в твоїх очах порожніх,

Коли безумство й жах, холодні й мовчазні,

У настроях твоїх відбилися тривожних.

 

Тобі вселили страх і любощі земні

Сукуба й домовик з посудин подорожніх?

Або ж кошмар тебе в мінтурнському багні

Топив, завдаючи ударів переможних?

 

Хотілося б мені, щоб ніжний аромат

Твій дужий думний стан уподобав стократ,

Щоб кров твоя текла рясними ручаями,

 

Немов античний вірш з численними рядками,

Де владарюють Феб, гучних пісень творець,

І величавий Пан, господар жнив і грець.

 

 

КРАСА

 

О смертні, гарна я, мов з каменю химера,

Висока грудь моя, що всіх зведе з пуття,

Вдихне поетові любовні почуття,

Німі та вічні, мов тривка небесна сфера.

 

Неначе диво-сфінкс, я — бог на небесах.

На серці в мене сніг, а білість — янголина.

Мені ненависна рухливість швидкоплинна.

Мене, журну, ніхто не бачив у сльозах.

 

Поети при моїй появі величавій,

У плину гордого позиченій мені,

Змарнують все життя на невідкладні справи,

 

Бо, щоб укоханих сліпити день при дні,

Я можу сяяти свічадом непогасним:

Очима, від яких усе стає прекрасним.

 

 

МАСКА

 

Алегорична статуя в дусі

Відродження

 

Скульпторові Ернесту Крістофу

 

На флорентійський скарб краси поглянь премилий.

Така кремезна вся, ця жінка чарівна.

Творіння двох сестер — Граційності і Сили —

Як диво в мармурі, постала тут вона.

Божественно струнка й привабливо тоненька,

Вродлива жінка ця сотворена на те,

Щоб скрасити життя понтифіка й царенка.

 

Поглянь на стриманий цей усміх, де росте

Самовдоволення й екстаз несамовитий,

На погляд замкнений, глузливий і журний,

На цей манірний вид, серпанком оповитий,

Де кожна риса нам рече з височини:

«Мене зове жага й увінчує Кохання!»

О скільки сяє в ній величної яси!

Ці чари додають люб’язності й жадання.

Але поглянемо на інший бік краси.

 

Фатальний випадок! Мистецтва фальш типова!

Допіру сповнена божественних принад,

Тепер ця жінка, мов потвора двоголова.

— Та ні! Ця маска — лиш оманливий фасад.

Небачена красо! Гарячими сльозами

Ти серце болісне наповнила моє.

Твоя брехня хмелить, моя душа знестями

Карається від сліз, що Біль їй додає.

 

— Чому вона в сльозах? Вона, ця пишна врода,

Котра могла б собі скорити рід людський.

Тож звідки й від кого така велика шкода?

 

Вона ридає, бо вона жила-таки!

Бо ж і тепер живе, хоч настрій сумовитий,

Хоч побивається, заходиться слізьми

Найбільше через те, що й завтра мусить жити,

І післязавтра теж, і завжди! — як і ми!

 

 

СЛАВЕНЬ КРАСІ

 

Приходиш ти, Красо, з небес чи, може, з хлані?

І поглядом своїм, божественна й страшна,

Вселяєш докори та вчинки бездоганні

І через те п’яниш подібно до вина.

 

В твоїх очах і смерк, і білі зоряниці.

Як вечір грозовий, ти розливаєш пах.

Герої від твого дання зробились ниці,

Від чар твоїх набрав сміливости дітлах.

 

Ти вийшла з хлані чи з зорі спустилась тихо?

Йде фатум, ніби пес, за обрисом твоїм.

Ти сієш навмання і радощі, і лихо

І, зовсім вільна, ти пануєш над усім.

 

Красо, ти по мерцях ступаєш безупинно.

З усіх твоїх принад найболісніший Жах.

На лоні гордому твоєму так злочинно

Танцюють брелоки на довгих ланцюжках.

 

Засліплений мотиль до тебе мчить на згубу

Й зове: «Освячуймо цей світич смоляний!»

А стомлений жених, що обіймає любу,

Мов бездиханний труп, припалий до труни.

 

Немає значення, чи з пекла ти чи з раю,

Красо, чудовисько велике, як удав,

Якщо Безмежність ти показуєш безкраю,

Яку я так любив, дарма що не спізнав.

 

Ти Бог чи Сатана? Ти Янгол чи Сирена?

Це байдуже, якщо ти повертаєш шарм

І ритм, і пах, моя княжно блаженна,

Полегшуючи цим життя важкий тягар!

 

 

ВОЛОССЯ

 

О руно прегусте! О кучері шовкові!

Змішався з млостю ваш духмяний аромат.

Я колихатиму ці локони чудові,

Щоб ожили вночі у темному алькові

Приємні спомини, що міцно в пасмах сплять!

 

Померклий майже світ, який не має краю,

Спекота Африки та Азії дурман

У глибині твоїй, о запахущий гаю!

Любове, в пахощах твоїх я знемагаю,

Неначе в музиці завзятий меломан.

 

Я полечу туди, де мліють, повні сили,

Людина й флора від юги жарких країн.

Хай понесе мене ця грива, наче хвилі.

В твоєму морі є сліпучий сон ідилій

Високих щогл, багать, вітрил і веслярів,

 

Є метушливий порт, де серед джеркотняви

Спивати барву, звук і пах — моя мета.

Там серед золота й муару пароплави

Лабети розведуть, аби сягнути слави

Божественних небес, де вічна теплота.

 

Закоханою від сп’яніння головою

Занурюсь згодом я в цей чорний океан,

І хитавицею мене береговою,

О млосні пестощі, нестиме за собою,

У заколисливий спрямовуючи стан.

 

Блакитна зачіско, шатром напнуті хвилі,

Мені волосся це хоч трохи прихили,

Я задихатимусь у вашому сплетінні

Під високостями небесними, в сп’янінні

Від паху мускусу, кокосу та смоли.

 

Я буду сипати тривалий час рукою

В твою косу рубін, і перли, і сапфір,

Щоб до моїх жадань ти не була глухою.

Ти чудернацький жбан, з якого самотою

Смакую споминів духмяний еліксир?

 

 

ОБОЖНЮЮ ТЕБЕ

 

Обожнюю тебе, немов ночей склепіння,

О амфори журби, о світле безгоміння,

Тим більше я тебе кохаю, чарівна,

Чим більше є верстов між небесами й мною,

Що видається нам насмішкою легкою.

 

Я наступ здійснюю, на штурм іду, рвучкий,

Мов на зотлілий труп ненатлі хробаки.

В холодності своїй, істото невблаганна,

Ти ще вродливіша стократ мені, кохана.