Бібліотека - філія №5 Черкаська міська ЦБС

      Я все життя збираю людські долі   А. Дімаров Патріарх української прози і духовний батько «шістдесятників», Анатолій Дімаров – улюбленець газетярів.  Він приправляє свої інтерв’ю спеціями гумору і уникає захмарного пафосу, навіть оповідаючи драматичні події, свідком яких був. Але то не від легковажності. Навряд чи хто звинуватив би у легковажності автора, який 40 років тому наважився підступитись до теми голодомору і примусової колективізації. В останні роки він створив кілька пронизливих, трагічних за звучанням оповідань, зокрема, «Самосуд», що увійшов до щойно виданої «Українським письменником» книги Дімарова «Божа кара». Збірка ця містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує оповідальна інтонація, відсутність нав’язливих дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак – лаконічність. Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у полі

  ( 1907-1941) Життя Миколи Петровича Трублаїні - дивовижна одіссея романтика, закоханого в Арктику, невтомного мандрівника, глибокого знавця дитячої душі. Микола Трублаїні (Микола Петрович Трублаєвський) – журналіст, письменник, педагог і мандрівник. Народився на Вінниччині. Батько його був лісорубом, а мати – сільською вчителькою. У 1915 р. Микола вступає до Немирівської гімназії, але не довчився там – тікає на фронт (ішла Перша світова війна). Однак намір не вдався: хлопчик зірвався з підніжки вагона й сильно пошкодив ногу. У сімнадцять років юнак починає співпрацювати з вінницькою міською газетою, пише про життя на селі, і його посилають на Всеукраїнські курси журналістики у Харків, тодішню столицю України. Коли розпочалася Друга світова війна, Микола Трублаїні стає військовим кореспондентом. 4 жовтня 1941 р. машина з журналістами потрапила під ворожий вогонь. Поховано письменника біля залізничного насипу у братській могилі поблизу міста Ровеньки  на Донбасі. Оповідання про Дал

Ви чули, як плаче спустошена Прип’ять, За скоєний гріх розіп’ята живцем, Прип’ята до неба, щоб вічності випить, Щоб вмити від бруду змарніле лице? Регочуть іони малиновим дзвоном, Вбиваючи блиск нерозкритих очей, Ридає вночі божевільна мадонна, Приймаючи з лона холодних дітей В бездонність ночей. І тихо ступає життя у полин, І лине Чорнобильський дзвін. Понад 100 працівників Чорнобильської атомної електростанції України, місця найстрашнішої у світі техногенної катастрофи 1986 року, в період окупації були безвихідно заблоковані на об'єкті. Вони не покидали ЧАЕС відтоді, як станцію в перший день вторгнення захопили російські війська. Ще 200 українських охоронців, які відповідали за безпеку на момент вторгнення, також залишалися  в пастці. Фактично, після того, як 36 років тому вибухнув реактор № 4, інші його реактори продовжували працювати ще багато років, а ціле місто - Славутич - було збудовано для розміщення працівників. Нині на об'єкті все ще працює близьк