Дімаров Анатолій Андрійович (1922-2014)
людські долі А. Дімаров
Патріарх української прози і духовний батько «шістдесятників», Анатолій Дімаров – улюбленець газетярів. Він приправляє свої інтерв’ю спеціями гумору і уникає захмарного пафосу, навіть оповідаючи драматичні події, свідком яких був. Але то не від легковажності. Навряд чи хто звинуватив би у легковажності автора, який 40 років тому наважився підступитись до теми голодомору і примусової колективізації. В останні роки він створив кілька пронизливих, трагічних за звучанням оповідань, зокрема, «Самосуд», що увійшов до щойно виданої «Українським письменником» книги Дімарова «Божа кара». Збірка ця містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує оповідальна інтонація, відсутність нав’язливих дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак – лаконічність.
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).
У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
Хобі Анатолія Дімарова — колекціонування каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей.
Коментарі
Дописати коментар