До 125-річчя А. Сент-Екзюпері.

 Народився 29 червня 1900 року у старовинній прованській аристократичній родині в Ліоні (Франція). Його батько-граф помер, коли Антуану було 4 роки, турботи про п’ятьох дітей лягли на плечі матері. Для Антуана найдорожчою людиною, найкращим другом завжди була мати.

Екзюпері вступив у Школу братів-християн Святого Варфоломія в Ліоні (1908 р.), потім з братом Франсуа навчався в єзуїтському коледжі Сент-Круа в Мансі – до 1914 року, після чого вони продовжили навчання у Фрібуре (Швейцарія) в коледжі Маріст, готувався до вступу в «Еколь Наваль» (проходив підготовчий курс Військово-морського ліцею Сен-Луї в Парижі), але не пройшов за конкурсом. Сент-Екзюпері поїхав у Парижі, щоб продовжити навчання у Академії мистецтв. І у 1919 році записується слухачем до Академії витончених мистецтв на відділення архітектури. Поворотним в його долі став 1921 – тоді він був призваний в армію у Франції. Антуан потрапив у 2-й полк винищувальної авіації, що був у Страсбурзі. Спочатку він був робітником ремонтної майстерні, потім, після закінчення курсів пілотів, успішно витримав іспит на цивільного льотчика. Опинившись пізніше в Марокко, він стає військовим льотчиком.

Екзюпері був мужнім льотчиком і досвідченим письменником, володарем літературних премій Франції і США. Але він на власні очі бачив усі жахіття війни, він втрачав друзів, він відчував страждання вітчизни, а тому перебував у стані важкої депресії і навіть думав про самогубство.

«А ти напиши книжку для дітей»,  –  порадив йому його редактор Курт Хічкок, побачивши на посиденьках у нью-йоркському кафе «Арнольд», як Екзюпері, замислившись, малює на скатертині фігуру хлопчика. І, можливо, подумав: «Це його врятує»... Уже в перший рік книжка витримала п’ять перевидань у США. В інтернеті можна знайти згадки про те, що повість перекладено на 535 мов і діалектів, зокрема на давньогрецьку, давньоєгипетську й латину. Загальна кількість проданих екземплярів – близько чверті мільярда. Феномен її успіху так і не розгадано.

Я, як і все моє покоління.  Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили. За тих, кого покликали за собою, пообіцявши свободу, рівність, повагу й толерантність, і вони пішли за нами.

За тих, хто нас любить. І навіть за тих, хто колись, одного разу в своєму житті нас любив, а потім забув.

За тих, хто нас захищає сьогодні й хто завтра потребуватиме нашого захисту. Ми відповідальні за усіх наших громадян, якщо навіть вони чинили й чинять неправильно. Ми приречені всіх їх любити й відповідати за них. 

І хтось про все це має написати книжку. І хай у ній не буде жодного слова про війну, і все ж у ній бринітиме нерв війни. І там, у прийдешньому після перемоги, ми ридатимемо над нею, як діти. Ознайомився з Маленьким принцом у шкільному віці, і так само плакав, бо очікування казки з неодмінним хепіендом розбилося в друзки. Казки не закінчуються так трагічно. Але саме тому з цієї книжки, мабуть, дітям і треба починати мандрівку в доросле життя.